Цікавий виновок Верхвоного Суду щодо відмови від спадщини та частки в майні подружжя

Апр 29, 2021
22:04

Обставини встановлені судами

ОСОБА_5 та ОСОБА_3 зареєстрували шлюб 14 липня 1966 року, що підтверджується свідоцтвом про шлюб, виданого повторно 16 червня 2017 року Виконавчим комітетом Браїлівської селищної ради Жмеринського району Вінницької області. Прізвище після державної реєстрації шлюбу ОСОБА_3 змінила на ОСОБА_3 .

Відповідно до копії свідоцтва на забудову індивідуальної садиби в селищі Браїлів Браїлівської селищної ради, забудовнику ОСОБА_5 рішенням Виконавчого комітету Жмеринської районної ради депутатів від 14 серпня 1974 року № 290 дозволено будівництво житлового будинку.

Житловий будинок із господарськими будівлями та спорудами, розташований на АДРЕСА_1 , дійсно належав ОСОБА_5 на праві приватної власності, що підтверджується копією свідоцтва від 08 липня 2005 року № 73,

ОСОБА_5 помер ІНФОРМАЦІЯ_1 в м. Жмеринка Вінницької області, що підтверджується копією свідоцтва про смерть, виданого 25 грудня 2014 року відділом державної реєстрації актів цивільного стану по місту Жмеринка реєстраційної служби Жмеринського міськрайонного управління юстиції у Вінницькій області.

Відповідно до довідки Виконавчого комітету Браїлівської селищної ради Жмеринського району Вінницької області від 20 вересня 2017 року, житловий будинок, розташований на АДРЕСА_1 , дійсно спільно побудований померлим ОСОБА_5 та ОСОБА_3 .

Згідно з випискою з рішення № 32 Виконавчого комітету Браїліської селищної ради від 12 квітня 2016 року «Про упорядкування поштових адрес на АДРЕСА_1 .

Згідно з довідкою Браїлівської селищної ради Жмеринського району Вінницької області від 17 липня 2017 року № 3298, ОСОБА_4 зареєстрована за адресою: АДРЕСА_1 ; власником особистого рахунку цієї житлової площі є ОСОБА_4 .

Інформаційною довідкою-характеристикою від 16 травня 2017 року № 99, виданої КП «ВООБТІ» підтверджується, що власником житлового будинку АДРЕСА_1 станом на       31 грудня 012 року, згідно з матеріалами інвентаризаційної справи № 2023, є ОСОБА_5 ; до матеріалів інвентаризаційної справи долучено свідоцтво про право на спадщину від 16 травня 2016 року № 2-771, згідно з яким, власником цього будинку є ОСОБА_4 .

Відповідно до копії свідоцтва про народження ОСОБА_1 , її батьками вказані: ОСОБА_5 та ОСОБА_3 .

Батьками ОСОБА_2 є ОСОБА_5 та ОСОБА_3 . Згідно з копією свідоцтва про укладення шлюбу, ОСОБА_2 зареєструвала шлюб із      ОСОБА_12 , після укладення шлюбу ОСОБА_2 змінила прізвище на ОСОБА_2 .

Матеріалами спадкової справи № 334/2015 щодо до майна померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_5 підтверджено, що 09 червня 2015 року ОСОБА_4 подала до нотаріальної контори письмову заяву про прийняття спадщини після смерті батька ОСОБА_5 . Інші спадкоємці після смерті ОСОБА_5 : дружина ОСОБА_3 , дочка ОСОБА_2 та дочка ОСОБА_5 подали до нотаріальної контори письмові заяви, у яких відмовилися від прийняття спадщини.

У своїй заяві ОСОБА_3 , серед іншого, вказала, що зміст статті 60 СК України їй роз`яснено. Від видачі свідоцтва про право власності на частину в спільній сумісній власності подружжя вона відмовляється. Шлюбний договір щодо правового режиму майна подружжя між нею та її чоловіком ОСОБА_5 не укладався.

14 березня та 16 травня 2016 року ОСОБА_4 отримала свідоцтва про право на спадщину за законом на спадкове майно, яке складається із: земельної ділянки на території Браїлівської селищної ради, кадастровий номер 0521055300:06:002:0078, площею 3,8121, цільове призначення — для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, та житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами, розташований на АДРЕСА_1 .

Відповідно до Інформаційних довідок із Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єктів нерухомого майна від 21 березня 2016 року № 55559588, від 19 травня 2016 року        № 59382615, Витягу з Державного земельного кадастру про земельну ділянку           від 12 липня 2017 року НВ-0506712282017, ОСОБА_4 зареєструвала своє право власності на земельну ділянку на території Браїлівської селищної ради, кадастровий номер 0521055300:06:002:0078, цільове призначення — для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, а також на житловий будинок із господарськими будівлями та спорудами, загальною площею 86,5 кв. м, на АДРЕСА_1 , земельну ділянку 0,1500 га, цільове призначення — для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, кадастровий номер 0521055300:02:001:0212, за адресою: АДРЕСА_1 , у відповідних Державних реєстрах.

ОСОБА_3 померла ІНФОРМАЦІЯ_2 у смт Браїлів Жмеринського району Вінницької області, що підтверджується копією свідоцтва про смерть, виданого         05 червня 2018 року Виконавчим комітетом Браїлівської селищної ради Жмеринського району Вінницькій області,

Відповідно до довідки завідуючої Жмеринської районної державної нотаріальної контори Мельничук А. Л. від 14 лютого 2019 року № 222/01-16, після смерті ОСОБА_3 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_2 , ОСОБА_1 та             ОСОБА_2 прийняли спадщину шляхом подачі письмової заяви до Жмеринської районної державної нотаріальної контори та є спадкоємцями за законом на майно померлої ОСОБА_3 .

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції, з яким погодився і суд апеляційної інстанції, виходив із того, що відмова від прийняття спадщини є одностороннім правочином, тому визнання її недійсною у судовому порядку здійснюється за певних обставин. При цьому, підстава недійсності відмови від прийняття спадщини має бути доведена належним чином у судовому порядку. Позивачем не надано суду належних доказів, що ОСОБА_3 подала заяву про відмову від права на спадщину після смерті чоловіка під впливом відповідача, а також не надано належних доказів того, що відповідач зобов`язалась здійснювати догляд за нею.

Верховний Суд не погоджується в повній мірі із висновками судів попередніх інстанцій з огляду на таке.

 

Нормативно-правове обґрунтування

Статтею 60 СК України визначено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).

Відповіно до пункту 3 частини першої статті 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй (йому) особисто.

Отже, належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але й спільною участю подружжя коштами або працею в набутті майна. Застосовуючи норму статті 60 СК України та визнаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття були спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя.

Тобто статус спільної сумісної власності визначається такими критеріями:час набуття майна;  кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття).

Норма статті 60 СК України вважається застосованою правильно, якщо набуття майна відповідає цим чинникам.

У зв`язку з викладеним у разі придбання майна хоча й у період шлюбу, але за особисті кошти одного з подружжя, це майно не може вважатися об`єктом спільної сумісної власності подружжя, а є особистою приватною власністю того з подружжя, за особисті кошти якого воно придбане. Тому сам по собі факт придбання спірного майна в період шлюбу не є безумовною підставою для віднесення такого майна до об`єктів права спільної сумісної власності подружжя.

 

Розмір чсток майна дружини та чоловіка при поділі майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, визначається за правилами статті 70 СК України.

Відповідно до частини першої статті 70 СК України у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Відповідно до змісту статей 12161217 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). Спадкування здійснюється за заповітом або за законом.

За правилами статті 1223 ЦК України право на спадкування мають особи, визначені у заповіті. У разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях 1261-1265 цього Кодексу. Право на спадкування виникає у день відкриття спадщини.

За правилами частини першої статті 1268 ЦК України спадкоємець за заповітом чи за законом має право прийняти спадщину або не прийняти її.

Спадкоємець за заповітом або за законом може відмовитися від прийняття спадщини протягом строку, встановленого статтею 1270 ЦК України. Заява про відмову від прийняття спадщини подається нотаріусу за місцем відкриття спадщини (згідно з частиною другою статті 1272 ЦК України). Спадкоємець за законом має право відмовитися від прийняття спадщини на користь будь-кого із спадкоємців за законом незалежно від черги (частина друга статті 1274 ЦК України).

Відмова від прийняття спадщини може бути визнана судом недійсною з підстав, встановлених статтями 225229-231 і 233 цього Кодексу.

Відповідно до частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою — третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Згідно зі статтею 202 ЦК Україниправочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Відповідно до статті 203 ЦК Українизміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Установивши, що земельна ділянка площею 3,8121 га, цільове призначення — для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, кадастровий номер 0521055300:06:002:0078, яка знаходиться за адресою: Браїлівська селищна рада, Жмеринський район, Вінницька область, та житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1 , набуті ОСОБА_3 та ОСОБА_5 під час перебування у шлюбі, оскільки протилежного не доведено, суд першої інстанції, з яким погодився й суд апеляційної інстанції, дійшов правильного висновку, що вказане майно було спільним сумісним майном подружжя.

Статтями 3471 Закону України «Про нотаріат» передбачено, що у разі смерті одного з подружжя свідоцтво про право власності на частку в їх спільному майні видається нотаріусом на підставі письмової заяви другого з подружжя з наступним повідомленням спадкоємців померлого, які прийняли спадщину. Таке свідоцтво може бути видано на половину спільного майна.

Отже, потрібно розрізняти ситуації, коли майно, зареєстроване за одним із подружжя на праві власності, є об`єктом права спільної сумісної власності, та коли таке майно, є особистою власністю одного із подружжя.

Після смерті одно із подружжя, відкривається спадщини тільки на майно, яке належало спадкодавцю особисто, відповідно частка іншого із подружжя у об`єкті, який є спільним сумісним майно, не входить до складу спадщини.

Отже, той з подружжя, хто є живим, реалізуючи свої права як спадкоємець, має право подати заяву про прийняття спадщини (чи відмови у її прийнятті), а також заяву про видачу свідоцтва про право на частку в спільному майні подружжя.

У разі, якщо майно, яке зареєстроване за спадкодавцем, не є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя,  той з подружжя, хто є живим, може подати заяву про те, що він не претендує на одержання свідоцтва про право власності на частку у спільному майні подружжя, оскільки майно є особистою приватною власністю спадкодавця. Неподання такої заяви не змінює правового режиму майна, яке входить до складу спадщини.

Відповідно, заява одного із подружжя, хто є живим, про те, що він не претендує на одержання свідоцтва про право власності на частку у спільному майні подружжя, оскільки майно є особистою приватною власністю спадкодавця, підтверджує правовий статус майна померлого, як його особистого майна.

Щодо відмови позивача від прийняття спадщини

За встановленими у справі обставинами, ОСОБА_1 у заяві від 09 червня    2015 року зазначила: що спадщину після смерті її чоловіка не прийняла та на неї не претендує; від видачі свідоцтва про право власності на частку в спільній сумісній власності подружжя відмовляється; шлюбний договір щодо правового режиму майна подружжя між нею та чоловіком не укладали.

Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позову в частині вимог       ОСОБА_3 про визнання недійсною заяви про відмову від прийняття спадщини, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідивши наявні у справі докази і надавши їм належну оцінку, встановивши, що при підписанні заяви, зареєстрованої 09 червня 2015 року, про відмову від спадщини,          ОСОБА_3 зазначила, що спадщини після смерті її чоловіка вона не прийняла і не претендує на неї, зміст статті 1272 ЦК України їй роз`яснено, заява підписана без будь-якого тиску та примусу, та з урахуванням того, що помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не може бути підставою для визнання правочину недійсним, дійшли правильного висновку про те, що позивач як спадкоємець за законом скористалась своїм правом відмови від спадщини.

Отже, судами правильно встановлено, що ОСОБА_1 своєю заявою                   від 09 червня 2015 року відмовилась від прийняття спадщини після смерті свого чоловіка ОСОБА_3 . Такі висновки судів відповідають фактичним обставинам справи, виходячи зі змісту заяви позивач та положень статті 1273 ЦК України.

Відповідно, правильним є  висновок судів про те, що відсутні підстави для визнання заяви про відмову від прийняття спадщини недійсною.

Щодо відмови позивача від видачі свідоцтва про право власності на частку в спільній сумісній власності подружжя

Проте, судами допущено неправильне застосування норм матеріального права, а саме статті 347 ЦК України,  при вирішені цієї справи, з огляду на підстави позову, а саме: ті фактичні обставини, на які посилалась позивач в обґрунтування своїх вимог, про те, що вона не відмовлялась від свого права на частку у спільному сумісному майні подружжя, а відмовилась від видачі свідоцтва про право власності на частку в спільній сумісній власності подружжя.

За встановленими у справі обставинами, належність спірного майна на праві спільної сумісної власності подружжю ОСОБА_3 ніхто не оспорював. Відповідно, ОСОБА_1 належала Ѕ частини спірного майна як частка у спільному сумісному майні подружжя, і зі смертю чоловіка позивача, її право власності на цю частину майна не припинилось.

За змістом статті 347 ЦК України, особа може відмовитися від права власності на майно, заявивши про це або вчинивши інші дії, які свідчать про її відмову від права власності. У разі відмови від права власності на майно, права на яке не підлягають державній реєстрації, право власності на нього припиняється з моменту вчинення дії, яка свідчить про таку відмову. У разі відмови від права власності на майно, права на яке підлягають державній реєстрації, право власності на нього припиняється з моменту внесення за заявою власника відповідного запису до державного реєстру.

Враховуючи наведені положення закону, а також зміст заяви ОСОБА_1        від 09 червня 2015 року, а саме: « від видачі свідоцтва про право власності на частку в спільній сумісній власності подружжя я відмовляюсь», суди безпідставно не  врахували, що  ОСОБА_1 не вчинила дій з відмови від своєї власності, яка складалась із Ѕ частини спільного сумісного майна.

Таким чином, подана нею заява від 09 червня 2015 року не змінює правового статусу спірного майна як сумісного майна подружжя, та не має наслідком входження належної їй Ѕ частини земельної ділянки та житлового будинку до складу спадщини ОСОБА_1 .

Отже, суди попередніх інстанції помилково оцінювали наявність підстав, передбачених статтями 229 ЦК України та 230 ЦК України, для визнання заяви ОСОБА_1 від 09 червня 2015 року недійсною.

З огляду на викладене, оскільки право власності ОСОБА_1 на належну їй частину у спільному майні не припинилось, тому нотаріусом безпідставно видано свідоцтво про право на спадщину на все майно, яке зареєстровано на праві власності за спадкодавцем, відповідно таке свідоцтво підлягає визнанню недійсним у Ѕ частині з підстав, наведених вище.

Тобто, недійсними у 1/2 частині є свідоцтво про право на спадщину за законом, серія та номер 2-415, видане державним нотаріусом Жмеринської районної державної нотаріальної контори 14 березня 2016 року ОСОБА_4 , яким посвідчено право ОСОБА_4 на земельну ділянку площею 3,8121 га, цільове призначення — для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, кадастровий номер 0521055300:06:002:0078, яка знаходиться за адресою: Браїлівська селищна рада, Жмеринський район, Вінницька область, зареєстроване в реєстрі нотаріальних дій за № 2-415, та свідоцтво про право на спадщину за законом, видане Жмеринською районною державною нотаріальною конторою 16 травня 2016 року ОСОБА_4 , яким посвідчено її право на житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1 , зареєстроване у реєстрі нотаріальних дій за № 2-771.

Рішення суб`єкта державної реєстрації прав про державну реєстрацію прав із внесенням відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно вичерпує свою дію. Тому належним способом захисту права або інтересу позивача у такому разі є не скасування рішення суб`єкта державної реєстрації прав про державну реєстрацію прав, а скасування запису про проведену державну реєстрацію права власності (частина друга статті 26 Закону України від 01 липня 2004 року № 1952-IV «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»).

Такого висновку Велика Палата Верховного Суду дійшла у постанові від 04 вересня 2018 року у справі № 915/127/18 (провадження № 12-184гс18) і підстав відступати    від цього рішення не вбачається.

Таки чином, вимоги позивача у частині скасування записів про право власності на земельну ділянку площею 3,8121 га, цільове призначення — для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, кадастровий номер 0521055300:06:002:0078, яка знаходиться за адресою: Браїлівська селищна рада, Жмеринський район, Вінницька область, та на житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1 , за ОСОБА_4 , підлягають задоволенню.

Відповідно до пункту 3 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд.

Підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права (частина перша статті 412 ЦПК України).

Згідно з частиною третьою статті 412 ЦПК України неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.

Узагальнюючи викладене, Верховний Суд дійшов висновку про скасування судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій, з огляду на неправильне застосування норм матеріального права, та ухвалення нового рішення про часткове задоволення позову.

Щодо розподілу судових витрат

Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Отже, з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_1 підлягають стягненню судові витрати за подання апеляційної скарги у розмірі 3 457,81 грн та касаційної скарги у розмірі 4 611,00 грн.

Відповідно до частини першої статті 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.

Пунктом 1 частини третьої статті 133 ЦПК України передбачено, що до витрат пов`язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу.

Відповідно до частин першої-шостої статті 137 ЦК України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Отже, вимоги про стягнення з відповідача витрат на правову допомогу адвоката не підлягають задоволенню, оскільки у матеріалах справи відсутні докази надання позивачу адвокатських послуг із детальним описом виконаної роботи, їх вартості.

Керуючись статтями 133137141406409411415416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

 

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Жмеринського міськрайонного суду Вінницької області від 28 травня         2019 року та постанову Вінницького апеляційного суду від 04 вересня 2019 року скасувати та ухвалити нове рішення.

Позов  ОСОБА_3 , правонаступниками якої є: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , до ОСОБА_4 , третя особа — державний нотаріус Жмеринської районної нотаріальної контори Вінницької області Суська Світлана Василівна, про визнання недійною заяву про відмову від прийняття спадщини, визнання недійсним свідоцтв про право на спадщину за законом та їх скасування задовольнити частково.

Визнати недійсним у 1/2 частині свідоцтво про право на спадщину за законом, серія та номер 2-415, видане державним нотаріусом Жмеринської районної державної нотаріальної контори 14 березня 2016 року ОСОБА_4 , яким посвідчено її право на земельну ділянку площею 3,8121 га, цільове призначення — для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, кадастровий номер 0521055300:06:002:0078, яка знаходиться за адресою: Браїлівська селищна рада, Жмеринський район, Вінницька область, зареєстроване в реєстрі нотаріальних дій за № 2-415,

Визнати недійсним у 1/2 частині свідоцтво про право на спадщину за законом, видане Жмеринською районною державною нотаріальною конторою 16 травня 2016 року ОСОБА_4 , яким посвідчено її право на житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1 , зареєстроване у реєстрі нотаріальних дій за № 2-771.

Скасувти запис про право власності № 13753613 від 14 березня 2016 року на нерухоме майно — земельну ділянку площею 3,8121 га, цільове призначення — для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, кадастровий номер 0521055300:06:002:0078, яка знаходиться за адресою: Браїлівська селищна рада, Жмеринський район, Вінницька область, за ОСОБА_4 .

Скасувати запис про право власності від 16 травня 2016 року на нерухоме майно — житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1 , за ОСОБА_4 .

У задоволенні іншої частини позову відмовити.

Стягнути з ОСОБА_4 на користь  ОСОБА_1  судовий збір за подання апеляційної скарги у розмірі 3 457,81 грн та касаційної скарги у розмірі 4 611,00 грн.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

Остались вопросы
Контактная информация
Адрес: Чернигов, проспект Мира 12.
Телефон (Адвокат Рябинин Денис Дмитриевич):