Право особи на судовий захист в умовах недосконалості певних процесуальних інструментів адміністративного судочинства

Характеризуючи право особи на судовий захист, неможливо оминути увагою ч. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод від 04.11.1950 року. Відповідно до норми вказаної статті  кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов’язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

У розумінні даної норми основоположне право особи на судовий захист  реалізується шляхом вирішення спорів цивільного характеру та надання гарантій в умовах кримінального обвинувачення. Інструментарій адміністративного судочинства в конвенції не згаданий, проте саме воно порівняно з іншими засобами судового захисту прав встановлює найбільш щільний зв’язок між суб’єктом подання позову та державою.  При цьому і сам адміністративний суд є державним органом, який де-факто здійснює превентивну функцію. Адже теоретично за умови ефективного  адміністративного судочинства  — органи державної влади в особі своїх посадових осіб стимулюються утримуватись    від здійснення протиправних дій та бездіяльності через невідворотність судової реакції.  За таких умов адміністративне судочинство повинно бути взірцем ефективності для процесу реформування процесуального законодавчого поля взагалі.

Поряд з цим певні положення кодексу адміністративного судочинства самі потребують вдосконалення, спираючись на положення інших процесуальних кодексів.

Кодекс адміністративного судочинства України позиціонується законодавцем як універсальний інструмент захисту охоронюваних законом прав та інтересів осіб при їх порушенні з боку держави. Звісно, органи публічної влади також мають достатній обсяг суб’єктних прав для позивання в адміністративному процесі, втім деякі принципи адміністративного судочинства вказують на те, що першочерговим його завданням є забезпечення законності в справах, в яких суб’єкт владних повноважень  є саме відповідачем. Лаконічним підтвердженням вищевказаного є норма частини 2 ст. 71 КАС України, відповідно до якої в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб’єкта владних повноважень, обов’язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову. Даною нормою процесуального закону фактично встановлено презумпцію правомірності тверджень позивача, у той час як відповідач – суб’єкт владних повноважень, повинен довести позиції спростування заявлених підстав позову, які звільнені від формально доказового обґрунтування.

Такий дисбаланс процесуальних прав щодо процесу доказування, законодавець справедливо обумовив тим, що позивачу, який не є суб’єктом владних повноважень, протидіє більш кваліфікований, досвідчений  та численний апарат держави, який так само як і позивач користується аналогічними принципами змагальності та рівності, що закріплені п.п. 3,4 ч. 1 ст. 7 КАС України.

Проте, вступаючи в дисонанс з основною концепцією кодексу адміністративного судочинства, даний процесуальний закон містить низку положень, що ускладнюють реалізацію передбачених законом прав, тим більше з точки зору особи, яка не є суб’єктом владних повноважень в адміністративному спорі.

На сьогоднішній день процесуальні кодекси в Україні не уніфіковані, а однакові за змістом юридичні конструкції мають різну назву та різне об’єктивне наповнення. На нашу думку, кодекс адміністративного судочинства, цивільний процесуальний та господарський процесуальний кодекси мають бути змінені, ввібравши кращі конструкції кожного з них, та видаливши недосконалі, неефективні та хибні положення.

Прикладами недосконалості інструментів адміністративного судочинства у порівнянні з цивільним процесуальним та господарським процесуальним кодексами є наступні.

Відповідно до ст. 128 КАС України, після одержання копій ухвали про відкриття провадження у справі і позовної заяви відповідач має право подати суду письмове заперечення проти позову із зазначенням доказів, що підтверджують його заперечення.

Зі змісту вказаного положення кодексу адміністративного судочинства України вбачається, що для відповідача по справі існує єдиний письмовий  документ для визначення своєї реакції на зміст позовних вимог – заперечення на позов.

Разом з тим, відповідно до ч. 3 ст. 130 КАС України,  для врегулювання спору до судового розгляду суд з’ясовує: чи не відмовляється позивач від позову, чи визнає позов відповідач, чи не бажають сторони укласти мирову угоду або передати справу на розгляд третейського суду.

Таким чином, навіть при частковому визнанні позову відповідач з формальної точки зору вимушений подавати заперечення.

Юридична категорія реакції на позов більш правильно реалізована у господарському  процесуальному кодексі України, адже відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 59 ГПК України, відповідач після одержання ухвали про порушення провадження у справі має право надати відзив.

Будь-який процесуальний закон має бути однозначним та зрозумілим для осіб, зокрема для тих, які вперше користуються його положеннями. Заперечення як єдина форма реакції відповідача, вводить останнього в оману.  Крім того, у випадку, коли відповідачем виступає суб’єкт владних повноважень відбувається певне стимулювання протидії визнанню позову навіть при його обґрунтованості. При цьому суб’єкти владних повноважень завжди діють з позицій заперечення, адже при задоволенні адміністративного позову фактично встановлюється факт їх незаконної поведінки, що прямо пов’язується з настанням дисциплінарної відповідальності співробітників державних органів.

Іншим проявом недосконалості адміністративного процесу є неврегульованість процесуальних осіб, які не брали участі у справі, проте суд вирішив питання про їх права та обов’язки.

Вказані особи, користуються правами апеляційного та касаційного оскарження, які передбачені  ч.1 ст. 185 КАС України,  та ч. 1 ст. 211 КАС України відповідно.

Кодекс адміністративного судочинства не містить положень про момент початку обрахування строків апеляційного та касаційного  оскарження для вказаних осіб, як наприклад у цивільному процесуальному кодексі. Відтак даним особам необхідно розраховувати тільки на поновлення судом строку за відповідним  клопотанням, що означає існування суттєвого перепону у прямій реалізації процесуального  права.

Більш, того, на відміну від господарського процесуального кодексу, де подання касаційної  скарги здійснюється до суду апеляційної інстанції, адміністративне судочинство передбачає безпосереднє звернення до Вищого адміністративного суду України.

Відповідно до ч. 5 ст. 213 КАС України, до касаційної скарги додаються копії скарги та доданих до неї матеріалів відповідно до кількості осіб, які беруть участь у справі, а також копії оскаржуваних рішень (ухвал) судів першої та апеляційної інстанцій.

Апеляційний  господарський суд направляє  касаційну скаргу   особи, яка не брала участь у справі разом з оскаржуваними рішеннями, які фізично знаходяться у матеріалах справи та при цьому не надає оцінку суб’єктним  правам скаржника, покладаючи дане питання на розсуд суду вищої інстанції.

У аналогічній ситуації адміністративний процес обумовлює певне ускладнення для осіб – неучасників провадження, адже по-перше вказана особа повинна отримати належним чином завірену копію оскаржуваного судового рішення, а по-друге, довести ще в апеляційному суді наявність порушеного права, віддавши це питання на оціночне сприйняття судді поза межами судового провадження.

Також необхідно зупинитися на початку обчисленні строків на подання касаційної скарги.

Відповідно до ч. 2 ст. 212 КАС України, касаційна скарга на судові рішення подається протягом двадцяти днів після набрання законної сили судовим рішенням суду апеляційної інстанції, крім випадків, передбачених цим Кодексом, а в разі складення постанови в повному обсязі після оголошення в судовому засіданні вступної та резолютивної частини судового рішення  з дня складення постанови в повному обсязі.

Зазвичай більшість судових рішень як раз і проголошується  у вступній та резолютивній частинах, а згодом суддя виготовляє повний текст. Проте, тексти судових рішень судів апеляційних інстанцій ніколи не містять дату складання повного обсягу рішення, не можна її побачити і по опосередкованим ознакам (опис матеріалів справи, журнал судового засідання, дата отримання рішення тощо).

Тому, у випадку пропуску 20-денного строку на касаційне оскарження, заявник касаційної скарги не зможе довести поважність причин такого пропуску, що очевидно стався не з його вини, а з огляду на зволікання суду з написанням рішення.

З вищенаведеного можна зробити висновок, що недосконалість адміністративного процесу можна долати, взявши за приклад та взірець норми вже прийнятих в Україні процесуальних кодексів. Це суттєво спростить та прискорить процедуру вдосконалення законодавства, адже успішний вітчизняний  досвід перейняти технічно легше ніж міжнародний, поза як можна оминути проведення  аналізу міжнародних та Європейських комісій, публічні обговорення, адаптацію іноземних  норм, що  мають інше родинно-правове походження, мовні складності перекладу.

Процес реалізації права особи на судовий захист починається з моменту, коли суд здійснює помітку про прийняття певного документу (заяви, скарги) і закінчується виконанням судового рішення. При цьому наповнення даного процесу має чітку регламентованість, але поряд з цим пов’язано зі значною поліваріантністю подій при інших рівних умовах. Модернізація процесуального закону спираючись на положення інших процесуальних кодексів є актуальною необхідністю, що дозволить мінімізувати помилки суду та суб’єктів провадження та здійснить вклад у протидію зайвому формалізму судочинства, що безумовно позитивно вплине на наповненість основоположного права особи на судовий захист.